Улас Самчук

 

ВЕЧІР   ПАМ'ЯТІ"УЛАС  САМЧУК:  ПОВЕРНЕННЯ  В  НЕЗАБУТНЄ"

Мета. Допомогти учням збагнути велич постаті письменника, розвивати вміння аналізувати, узагальнювати, використовуючи текст; удосконалювати вміння виразного читання тексту,виховувати любов до рідного народу, повагу до кращих його синів.

Обладнання. Портрет Уласа Самчука, малюнки і фото учнів «Краєвиди Волині», твори письменника, мультимедійна презентація, фонозаписи..

Ведуча 1. «Дермань! Знаєте Ви, що таке Дермань? Ні,- сказав би Гоголь,- Ви не знаєте, щ отаке Дермань. Це дуже простора, дуже барвиста казка. Вже здалека вона розгортається цілими милями вправо і вліво. Вже здалека виринають у зелені, то знову десь зникають золоті куполи її церков, вже здалека цілими натовпами пруться зо всіх сторін краєвиди і горе Вам, чоловіче, коли Ви не митець, не поет, або принаймні, звичайний фотоаматор …

         Все то кидається на всіх, ніби зграя звірів. І хоч-не хоч – ви здаєтесь. Зупиняєтесь, знімаєте капелюх і старанно вітаєте цю царицю волинських сіл.» Такі захоплюючі слова написав Улас Самчук в газеті «Волинь» 4 червня 1942 року.

(Музика стишується.)

Ведуча 2.  Саме тут, в стародавньому селі Дермань, нині Здолбунівського району, 20 лютого 1905 року в родині Олексія та Настасії Самчуків народився Улас, майбутній письменник, український Гомер ХХ століття.

Ведуча 1.                     Дермань, Дермань – таємне слово,

                                      З давніх принесених часів.

                                      Хтось і придумав так чудово

                                      Назвати місце між лісів,

                                      Де рід розрісся волинян,

                                      Що землю сіяли-орали,

                                      Держави сотворили стан,

                                      Преславні книги друкували.

                                      Перо й залізо, меч і сніп.

                                      Немов орли з твердої скелі

                                      Порозлітались на весь світ

                                      Сини германської оселі.

                                      Весільні танці і музики

                                      Впроваджували у життя,

                                      Затямило в душі великій

                                      Новонароджене хлоп’я

                                      І спів весільний давне славний,

                                      І дзвонів монастирських тон,

                                      І скарб запашних слів розмовний,

                                      Дермані прастарий закон:

                                      За правду сміливо стояти –

                                      Чи це війна, чи мирний час.

                                      В хатинах, і в палатах славний

                                      Всієї України син – Улас.

                                                                           М.Голод

( Музика стишується)

Ведуча 2. У 1913 році родина перселилася в село Тилявку (Тернопільщина). Після закінчення народної школи у цьому селі Улас продовжував навчання у Дермані. «Дерманські університети» (1917-1920 рр.) стали справді народними з огляду на той буревій народної смути, котрий пронісся тоді над краєм.

Ведуча 1. З 1921 року юнак студіював в Українській приватній гімназії імені Івана Стещенка в Крем’янці, звідки бере початок його політична діяльність: перші проби відчайдушного революціонера в Українській Військовій організації – від підготовки замаху на єпископа Дениса Валединського за співробітництво з поляками, до спроби переходу польсько-радянського кордону в 1924 році, викликаної гіпнозом.

Ведуча 2. Як наслідок цієї першої «політичної Одіссеї» - арешт і піврічне ув’язнення в польській в’язниці, мобілізація  у польську армію. Дорога в широкий світ залишалась одна, ота сама, що стала вже битою для українського поспільства за останні 100 років – за кордон. В 1927 році дезертував до Німеччини, а точніше – подався в невидимість.

Звучить музика : Л.ванБетховен. «Соната №14».

Читець 1.                     З урочищ і гаїв, із рідного привілля

                                      В чужину ідучи – узяв я жменю зілля

                                      І горсточку пісень, і жмут цілющих слів.

                                               В дорожній клунок вклав і чаром перевив:

                                               Любисток і чебрець, шальвії трішки й рути

                                               Про вроки і дання, від пристріту й отрути,

                                               А надто ще листків гіркого полину.

                                      Та стерлося все те у сумішку одну –

                                      І нині гір чавить на серці безустану …

                                      Зберіг окремо я лиш пучечку євшану,

                                      Щоб нюхавши його колись, мої сини

                                      Знайшли додому шлях далекий та ясний.

                                                                                              О.Стефанович

( Музика стишується )

Ведуча 2. Літературну творчість розпочав рано – в 20-річному віці, вміщуючи свої твори в Львівському щомісячнику «Літературно-науковий вісник». Саме у Львові вийшла друком його найкраща, на думку багатьох критиків, книга-трилогія «Волинь». Вона висунула автора в перші ряди української літератури.

         Як писали тоді газети: «під теперішню пору Улас Самчук – це дійсно, неодинокий корифей українського письменства … «Волинь», напевно, стане обов’язковою літературою в наших середніх школах». ( «Перемога» ч.2.21.ІХ.1934).

         А в Україні, як недивно, книги У.Самчука вилучалися з бібліотек, починаючи з 1939 року, коли на західноукраїнські землі прибули воїни Червоної Армії. Лише за одну думку, яка звучить з уст героїв твору «Волинь»: «прийде час, і ми, люди мої, чи наші діти до голосу прийдемо – і своє господарство востановимо. Це стане, бо ж інакше не можна буде жити» - книга потрапила у заборонені і була знищена.

Читець.                        Не так вже їх багато на Землі;

                                      Тих іскор Божих творчого горіння.

                                      Сяйне одна чи дві на покоління

                                     Метеоритним спалахом  в імлі …

                                      Яке блаженство і який то біль –

                                      Людської пристрасті терпке причастя …

                                      Але чи є, скажіть, великим щастям

                                      Творить шедеври  украю рабів ?

                                      Віншують новелістів королі,

                                      У тороннім залі – урочисті речі,

                                      Та не тобі. У тебе – хрест предтечі

                                      Лауреатів вільної землі.

                                                                           Л.Рибенко

( Звучить музика : Малер Г. Симфонія №1 : ре Мажор )

Ведуча 1. Велика Вітчизняна війна 1941 рік.

Читець.                        Україна палає в пекельних вогнях!

                                      Україна нас кличе до бою !

                                     Україно! Почують твій голос в віках!

                                      Ми кров’ю і серцем з тобою !

                                               Потрійна  в нас зброя : лють, помста і гнів!

                                               Бо нам Україну плюндрують …

                                               І в храмі святому дідів, прадідів

                                               Кайданами й Богом торгують !

                                      Нас пестила рана в боях не одна,

                                      І кулі в чоло цілували …

                                      П’янкий нектар пили ми до дна,

                                      І в смерті обіймах конали …

                                               ………………………………

                                                                                     Е.8.10.1962 р.

Ведуча 2. Як член однієї з груп ОУН ( керованої О.Ольжичем-Кандибою) У.Самчук повертається в м.Рівне і стає редактором газети «Волинь», сподіваючись, що німецька окупація дасть можливість вести роботу по вихованню національної свідомості в украй занедбаних східних областях України. Газета «Волинь», особлива роль котрої серед інших видань визначалась уже місцем столичного розташування ( з 20 серпня 1941 року Рівне стало центром рейхскомісаріату України і величезним, як на той час, тиражем, що сягав 60 тисяч примірників), редагувались Уласом Самчуком з вересня 1941 по березень 1942 року.         

Ведуча 1 . Якщо  в перших публіцистичних виступах У.Самчука ще жевріла надія на здобуття власної державності з допомогою німецької зброї та під протекторами Німеччини, то надто швидко виявилося, що він гірко прорахувався. Німецька окупація не виправдала ніяких україністичних сподівань, фашисти навіть  і не думали про те, щоб надати Україні суверенітет і незалежність.

Ведуча 2. Повне політичне прозріння настає після багатьох подорожей по Україні, поїздок по рідних місцях, де народився і жив : Дермань, Кременець, Тилявка. Скрізь він бачив страшне народне горе, смерть, пожарища. До глибини душі вразила дика розправа фашистів у Дермані, де під час лише однієї акції спалено 14 хат і хату, в якій народилася мати Самчука. Тоді ж вороги вбили двоюрідного брата Андрія, вбили просто так, нізащо, за те, що запевняв, що у селі немає партизанів.

( Звучить музика : Романтичний рояль Маласка Ю.)

Ведуча 1.  «Краю мій, розкішний і чудовий ! Якими словами висловити твої болі? Якими ліками їх гоїти? Прийми мою страшну любов і мою безмежну аж до смерти відданість!»- писав Улас Самчук в 1942 році («Кременецький вісник»)

Читець.                        Вишита колоссям і калиною,

                                      Вигойдана співом солов’я,

                                      Звешся веселково – Україною –

                                      Земле зачарована моя.

                                               Ти мені боліла важко ранами,

                                               Як тебе хотіли розп’ясти …

                                               І хрещато-чорними й багряними –

                                               Власний образ вишивала ти.

                                      Вишивала ніжністю суровою,

                                      Муками і полум’ям надій …

                                      Я читаю всю свою історію

                                      На сорочці вишитій твоїй …

                                                                           О.Богачук

Ведуча 2. Любов до рідного краю, отчого порога, ідея української державності  посідають окреме місце в публіцистичних статтях, які друкував Улас Самчук на шпальтах «Волині».

Читець .  «Я вірю в те, що роблю. Я вірю в прийдучість мого великого народу!» Я вірю в кожний болючий відрух хворого живчика моєї дорогої батьківщини і , віруючи в це, я не можу бути зрадником своєї віри! Не можу. Бо так збудована моя духовна істота … Як безмежно, як пристрасно хотілося б одного разу вітати день, коли ми, як національна спільнота, цілому великому світові, з повноти серця могли б сказати : ми вільні ! Ми подаємо всім вам братнім народам нашу братню руку згоди!...»

Ведуча 1. Ці слова були опубліковані у «Волині» в перших числах січня 1942 року ( Стаття «Слово письменника»). Здається, ясніше не скажеш, коли знаєш, що їх, ці слова, читатиме не лише твій однодумець, а й ворог, фашист. Але Самчук писав, ризикуючи всім, навіть життям.

Ведуча 2. І сталося те, чого й слід було чекати. За одну з статей «Так було – так буде», опубліковану 22 березня 1942 року, німецька окупаційна влада заарештувала Самчука. В даній статті, вступаючи у відверту полеміку з самим Гітлером, У.Самчук писав:»Історія вписує нову сторінку. На мапі Європи закреслюється новий простір з назвою Україна. Песимісти вбачають  утому новий зміст, нове призначення. Але не один песиміст не заперечить нам, що над цим простором пройшли віки, що тут було життя і лилась кров. Песимісти не заперечать нам нашої душі, яка формувалась віками, і яка діяла, діє і діяти буде!...» ( Волинь, ч.23,22 березня 1942 р.)

Ведуча 1. Місяць ( до 20 квітня 1942 року) він провів у Рівненській в’язниці на Грабнику. Дивом свого врятування У.Самчук завдячує рокам перебування у Німеччині, що дали йому знання мови і психології німців, а також клопотання його колишнього друга з часів студій у Бреславському університеті Германа Блюме, котрий обіймав тоді посаду директора цивільної поліції рейхскомісаріату України.

Ведуча 2. Після виходу із тюрми У.Самчук практично був позбавлений можливості легально відстоювати свої політичні переконання, всі його кореспонденції, вміщені у «Волині» та інших українських газетах упродовж 1942-1943 рр., носили нейтральний характер: література, подорожові нотатки. Хоча, з іншого боку, жодного матеріалу на користь гітлерівців Улас Самчук не видрукував.

Ведуча 1. Рівне Улас покинув у листопаді 1943 року. Покинув для того, щоб пройти всі кола тепер вже новоявленого «чистилища» - «планети Ді-Пі», таборів «переміщених осіб». За довгі 4 роки 1944-1948 рр. було всього, але головним почуттям, відкритою раною – ностальгія, котра стала незамінною супутницею письменника до його останнього віддиху.

Ведуча 2. В 1947 році в період душевної депресії У.Самчук писав «Мої спогади розсипані по світі, але їх концентрація все ще у Дермані, де пройшли роки хлоп’яцтва»…

( На фоні музики «Романтичний рояль» Маласка Ю.)

Читець.                        Неначе був у рідному селі,

                                      Вузенькі бачив піскуваті ниви,

                                      Ходив зажурений по тій землі,

                                      Де був колись веселий і щасливий.

                                               І незабутній бачив батьків двір,

                                               Давно покинутий, стареньку хату;

                                               Мені вклонявсь низенько осокир,

                                               Сріблястий велетень, старий крислатий …

                                      До сліз зворушений, на все дививсь,

                                      Від мрій і спогадів солодких, п’яних.

                                      Навколо славсь, сміявсь і ятривсь,

                                      Як мед пахучий, теплий день весняний.

                                               Пастівником, буддячам рясно вкритим

                                               ( Обабіч там цвіли чужі сади ),

                                               Ходив, блукав, немов несамовитий,

                                               Дитячих ніг своїх шукав сліди …

                                      Хотів знайти загублене навіки.

                                      Юнацьких мрій казково-дивний сад …

                                      Та не течуть назад ніколи ріки,

                                      І юність теж не вернеться назад …

( Музика стишується ).

Читець. «Дермань для мене центр центрів на планеті. І не тільки тому, що десь там і колись там я народився … Але також, що це справді «село, неначе писанка», з його древнім Троїцьким монастирем, Свято-Феодорівською учительською семінарією, садами, парками, гаями, яругами, пречудовими переказами та легендами.

         А також і тому, що тут родилися, вмирали  і знов родилися мої батьки, діди, прадіди і прапрадіди …»

                                                                  Улас Самчук «На білому коні»

Ведуча 1. До останнього віддиху майстер зберіг бачення світу через призму «волинської тихої сторони», до самої смерті в нього боліла душа за сумну післявоєнну долю рідного краю.

Ведуча 2. Улас Самчук – видатний майстер мистецької прози, відомий громадський діяч, вніс цінний вклад у розвиток української літератури. Він був першим головним засновником об’єднання українських письменників «Слово», куди входить вся культурна українська діаспора еміграції США, Канади, Бразилії, Англії, Франції, Німеччини, Австрії.

         В 1980 році Улас Олексійович Самчук висувався редакцією журналу «Современник», який виходить десятки років у Торонто, на отримання Нобелівської нагороди із літератури.

Ведуча 1. Його перу належить більше 112 ідейно-програмових, критичних, політичних, літературних статей на теми дня та 20 книжкових видань. Серед них «Юність Василя Шеремети», трилогія «Ост», роман-хроніка про боротьбу УПА на Волині «Чого не гоїть вогонь» та ін.. Улас Самчук не тільки письменник, а й талановитий публіцист; він присвятив частину свого життя журналістиці і звернув своє вістря меча проти цивілізованого руйнування людської душі, проти комунізму, який вважав деструктивною лавиною нашого століття.

Ведуча 2.  Помер Улас Самчук 9 липня 1987 року в Торонто.

( На фоні стишеної музики : Й.С.Бах)

Ведуча 1. Та не обійде, не повинна обійти цього великого імені вдячна пам’ять нащадків, заради щасливого майбутнього яких працював все життя «український Гомер».

Читець.                        Що кому судилось: долі прясти ниті,

                                      Сонцеві світити, а землі цвісти.

                                      До мети своєї прагне все на світі,

                                      І яке це щастя досягти мети !

                                               Визначено міру матері-натури,

                                               Камінь і рослина, птах, людина, звір,

                                               Борються невпинно з бурунами бурі,

                                               Плавають, літають – вгору, вглиб і  вшир.

                                      А мені на груди налягає брила,

                                     Радість існування я давно забув,

                                      І звестись не сила, глянути не сила,

                                      Скільки тисяч років вдома я не був ?

                                               Як же ви далеко, простори, простерті,

                                               Що такий сніжистий збуджували щем !

                                               На прарідне лоно я вернусь по смерті

                                               Блискавкою – громом, зливою – дощем.

                                                                                     О.Веретенченко

( Музика підсилюється )