У душі виношуємо слово...

 

Свято до Дня української  писемності і  мови

"ПИСЬМО  КРИЛА  ДАЄ"

Мета. Утверджувати престиж української мови; поглибити знання про послідовника слов’янської писемності Нестора-Літописця та долю писемної української мови; зміцнювати почуття національної гордості школярів, домагатися, щоб вони усвідомлювали себе дітьми великої нації з глибоким історичним корінням, спадкоємцями і носіями культури, мови, звичаїв і традицій свого народу.  

9 листопада православна церква вшановує пам'ять святого преподобного Нестора-літописця, мощі якого покояться у печерах Києво-Печерської лаври.

У цей день Україна святкує День української писемності і мови. Це свято встановлено згідно з указом Президента України у 1997 році і святкується щороку на честь українського літописця Нестора - послідовника творців слов'янської писемності Кирила і Мефодія. Дослідники вважають, що саме з преподобного Нестора-літописця почалася писемна українська мова. Давніший із літописів, який дійшов до нас, був напмсаний у 1377 році на пергаменті - вичинені телячій шкірі. Він носить назву Лаврентіївського, за ім'ям монаха -переписувача Лаврентія. До нього входить пам'ятник вітчизняного літопису „Повість временних літ", написаний на почаику XII століття

У нашому краї. На Рівненщині, були написані Пересопницьке Євангеліє. Лубенське (1539 - 1568), Дорогобузьке (1580). При монастирях у Дубні, Дермані, Степані, Дорогобужі, Пересопниці існували бібліотеки, де були переважно книги на релігійну тематику, написані на паргаменті.

У 1581 році побачила світ „Острозька Біблія", яка є шедевром і найвидатнішим твором І. Федорова. Підготовку до її видання церковно-слов'янською мовою князь Острозький розпочав у 1572 році. Були розіслані посланці у різні країни світу для порівняння і упорядкування тексту. У „Біблії" 1256 сторінок, при друкуванні яких не було зроблено жодної помилки! Текст розміщено в ній двома стовпцями. Сторінки прикрашені орнаментом. „Острозька Біблія" є у багатьох бібліотеках: у Києві, у Москві, Санкт-Петербурзі, Харкові, Ужгороді. Лише у Львові налічується 25 примірників.

Першою книгою, надрукованою І. Федоровим в Острозі, був „Буквар": або як її тоді називали „Азбука". До нашого часу збереглося лише два примірники Острозького „Букваря": один у Копенгагенській королівській бібліотеці (Швеція), другий на території Німеччини в місті Готи. Друкарня в Острозі працювала більше 35 років. У ній було видано понад 26 найменувань книг.

2.  Чи помітив ти, що з кожним днем усе життя твоє стає дедалі тісніше пов'язане з мовою?

Адже скільки себе пам'ятаєш, ти завжди вмів розмовляти. Все, що ти знаєш і про що дізнаєшся, принесла тобі мова. Приказка "Вік живи - вік учись" поширена і на мову: їі пізнання не закінчується ніколи.

3.  Українська наша мова така мелодійна, така неповторна, бо увібрала в себе гомін полів, лісів і морів нашої землі. Вона переткана калиною, барвінком і вишневим цвітом. Кожна їі ниточка вимочена в криницях і струмках людської звитяги. Вона з голосу золотого колосся, осмаленої війнами землі, торкнутого полину Чорнобиля.

4.       Мово барвиста, мова батата, рідна і тепла,

як батьківська хата.(В. Гринько.)

Але скільки довелось витерпіти нашій мові!

Виходять три дівчини зі свічками у руках і читають "Молитву до мови".

Молитва до мови

5. Мово! Пресвятая Богородице мого народу! З чорнозему, з любистку, м'яти, рясту, євішан-зілля, з роси, з дніпровської води, від зорі і місяця народжена.

Мово! Мудра Берегине, що не давала погаснути земному вогнищу роду нашого і тримала народ на небесному олімпі волелюбності, слави і гордого духу. Мово! Велична молитва наша у своїй нероздільній трійці, що єси ти і Бог Любов, і Бог Віра, і Бог Надія! Мово, що стояла на чатах коло вівтаря нашого національного Храму й не впускала туди злого духа виродження, злого духа скверноти, ганьби. Тож висвячувала душі козацького народу спасенними молитвами і небесним вогнем очищення, святими водами Божого річища, щоб не змалів і не перевівся нарід той. І множила край веселий, святоруський, люд хрещений талантами, невмирущим вогнем пісень і наповнювала душі Божим сяйвом золотисто-небесним, бо то кольори духовності й Божого знамення.

Мово наша! Звонкова кринице на середохресній дорозі нашої долі! Твої джерела б'ють десь від магми, тому й вогненна така. А вночі кулаються в тобі ясні зорі, тому й ласкова така. Тож зцілювала Ти втомлених духом, давала силу і здоров'я, довгий вік і навіть безсмертя тим, що пили Тебе, цілющу джерелицю, і невмирущими ставали ті, що молилися на дароване Тобою слово. Бо "Споконвіку було Слово і Слово було у Бога і Слово було Бог".

6.    Мово наша! Пресвятая незаймана діво! Яничарами в степах впіймана, на курному шляху зґвалтована, в дикий кривавий ясир ординцем погнана, на продажній толоці розтоптана, в рабство за безцінь на торжищі продана, зіп'ята, на палю посаджена, за ребро на гак повішена дітьми -покручами. Стражденнице, великомученице Матір Божа наша, в сибіри й на колими погнана, в соловецьких ямах згноєна, за моря й океани розвіяна, голодомо­ром викошена, лютим чоботом розтоптана, стонадцять разів розстріляна, чорнобильською смертю засіяна.

Мово наша! Убога прочанко з простягнутою рукою! Осквернена й знеславлена своїми дітьми. Твоїм сім'ям немудрим, що вродило не з тих полів, де квітують гречки, мовби зійшли на землю ангели, де половіють жита, як Божий лик, сяє небо, як Божий престол, а із зловісного валуєвського тирловища, де густо родить чортополох звиродніння, осот безпам'ятства, блекота запроданства, кукіль здрібнйого мислення, будяки бездуховності, чорнобиль рабської покори, прибиті сірою курявою повільної смерті, вичахання. На межі того здичавйого поля вже стоїть вічний плуг і вічний плугатар Час чекає Божого знаку: зачати переорювати той бур'ян, чи, може, станеться диво...

7. Прости їх, Рідна! Прости гріхи їхні вільні і невільні, прости той чорно­бильський плід і те дике зілля, що густо вродило на нашому трагічному лану. І прости цю велестражденну землю, на якій диявол справив моторошне весілля, де здичавілі й сп'янілі від крові ангели його все котять і котять мутні тумани на Великі Луги, доки його лукаві слуги косять наші молоді трави...

Караючий Третій Ангел, що протрубив у ніч із 25-того на 26-те квітня за дев'ять днів до 1953-го воскресіння Спасителя, що висвятив цю землю і люд цей їі многогрішний - покара і за Тебе, Матір нашу скорботну. Прости їх, змалілих, здрібнілих, перероджених, звироднілих нащадків козацького роду, які повірили лукавим корчмарям і ненажерливим коса­рям, що Ти не древня, що Ти не мудра, не велична, не велика, не прекрас­на, не свята, не вічна єси. Перероджекий плід із древа нашого роду впаде у чорнобильську землю значно раніше, ніж Ти...

Стаю перед Тобою на коліна і за всіх благаю: прости нас грішних й не ховайся за чорнобильську межу, а повернися до нашої хати, звідки Тебе вигнано, вернися до нашого краю...

Я Тебе викликаю із нетрів, із боліт, із забуття. Я ж висвячую Тебе святою водою і священним вогнем. Самоспалюючою Любов'ю своєю відгоню від Тебе злих духів, молюся за Тебе і на Тебе, скроплюю живою водою воскре­сіння, виціловую лик Твій скорботний, Матір Божа, Мово мого народу! Прости! Воскресни! Повернися! Возродися! Забуяй вічним і віщим Сло­вом від лісів - до моря, від гір - до степів. Освіти від мороку і освяти святоруську землю, Русь-Україну, возвелич, порятуй народ їі на віки!

(Катерина Мотрич)

 Шевченкова мова

Безсмертна... вічна рідна мова,

дзвінкі і чисті голоси.

Так, мова - це душі основа,

мірило честі і краси.

А скільки болю і потали!

її міняли на іржу,

віками в ланцюгах тримали,

нав'язуючи нам чужу.

У душі сіяли зневіру

в Союзі зневажань і пут.

За неї слали до Сибіру

і розпинали гордих тут.

Блищав багнет на кожнім кроці,

був нюх до молодих вітрів.

Вона була більмом на оці

московських імперських катів.

Вона безсмертна! Є і буде,

в їі словах є дух весни!

І якшо десь зблудили люди,

то винні, вірте, не вони.

А ті, хто рвешься до чужого

і ненавидить власний хліб,

хто дивиться на рідне вбого,

для рідного копає гріб.

Такі були і є ще досі -

припудрені бридкі людці.

Мов псуті зерна у колоссі

чіи спонсоровані гравці.

Слова - вони чіткі, як військо.

В глибинах їх немає меж.

Я мову польську і російську

по-людськи поважаю теж.

Усіх ми вмієм поважати,

та в серце нам не вбити клин.

Хто хоче словом торгувати

сконає той, як сучий син.

... Вона - господарка чудова,

себе в оренду не здає,

допоки є Шевченка мова,

       то доти Україна є!                   (Володилиир Вихрущ.)

В е д у ч а. Усі ми чули вислів "Є мова - є нація!" - так говорили і говорять авторитетні діячі як нашої, так і зарубіжної культур.

В е д у ч и й. А мені дуже сподобалися слова А.Доде: "Поневолений народ, що хоронить свою мову, дер­жить ключ від своєї в'язниці у своїх руках". І це справді так. Доказом цього є історія українців, євреїв, поляків, болгар, румунів...

В е д у ч а. Світовий досвід щодо мов великий і по­вчальний. Хоч яке мовне питання зачепимо, мимохіть спливуть аналогії. Скажімо, чи знаєте ви, що в Польщі проводиться конкурс на найкращого знавця польської орфографії, в якому беруть участь сотні тисяч людей? В один день, в один час уся нація - від президента до першокласника - сідає за стіл, аби писати диктант з рідної мови!

В е д у ч и й. До речі, 22 травня 2001 р. на хвилях Українського радіо вперше було проведено радіодиктант. Відтоді така подія відбувається щороку. У цей день будь-хто в Україні може перевірити, як він знає державну мову, а водночас продемонструвати свою повагу й любов до неї.

Після проведення диктанту працівники радіо одер­жують багато листів з подяками. Усі без винятку учас­ники унікального конкурсу вважають цей день своїм святом. А дехто зізнається в тому, що раніше соромив­ся говорити рідною мовою, розповідає про те, як учиться послуговуватися нею разом з онуками і пра­внуками. Передача змусила тисячі людей одночасно взятися за перо, відірватися від буденних справ і ви­явити громадянську активність, спонукала тисячі сер­дець забитися в унісон.

    Софія Грица

ДО ФОЛЬКЛОРУ

Що є для українця найсвятіше?

Вітчизна, мати рідна,

«Кобзар», мов Біблія, дух козацький

народжені в борні історії.

Серед тих цінностей - свята святиня пісня.

Як в жилах кров живлюща й життєдайна.

Фольклор відвічний - це й слово, й мелодія, й танець –

Народна мудрість й глибинна пам'ять,

Що поверта людей до батьківського дому,

До неповторної стихії юності й забав дитячих,

До рідної природи, чесності й любові.

То ж пригадаймо колядки й веснянки,

Гагілки, петрівчані, обжинкові!

У них річний круговорот природи й сонця,

Краса гармонії космосу й людини.

А дума, казка, пісня історична,

Легенда, приказка, прислів'я?

В них все: козацька й гайдамацька слава

Чумацький Шлях, що на землі й на небі,

І гостре слово від огуди й злочинства,

І мудра заповідь батьків для доброчинства.

Либонь, нема людини в українськім краю,

Котра б сприйняла пісню й думу рівно душно.

Земля з «рахманною журбою» оживає,

Коли троїста музика заграє,

Коли під звуки скрипки бубна й цимбалів

Душа співає в радості й печалі.

А десь тим часом у гурті поважнім

Кобзар рече козацьку думу про братів созівських,

Про митарства утечі із неволі,

Чи про Марусю Богуславку, чи про Кішку,

Що в герці з ворогом виборювали волю.

Такий то наш фольклор безмежний і безсмертний,

І лагідний, і грізний, і співучий,

Як сам народ, що вклав у нього душу

І міць свого єства, від Бога йому даних.

Ведуча.       Земля моя найкраща і єдина !

Я спів твій серденьком своїм ловлю.

Моя найкраща в світі Україна,

Я щиро й віддано тебе люблю.

Пісня «В долонях рідної землі»

Ведуча.         Мій край чудовий - Україна !

Тут народились ти і я.

Тут над ставком верба й калина,

Чарівна пісня солов'я.

Ведучий.      І найдорожче - рідна мова,

Наснагу й силу нам дає.

Нам стежку в світ дано топтати,

Поки в нас рідна мова є.

Ведуча.       До щирої бесіди, до гарної пісні, іскрометного жарту зібрала нас рідна мова.

Ведучий.    Мова - то цілюще джерело, і хто не припаде до нього вустами, той сам всихає од спраги.

Ведуча.       Мова - то найбільша ознака нації. Є мова - і є держава, є народ. Тому так ревно, так планомірно нищили українську мову наші вороги - „раби на розум і на вдачу". Вони добре розуміли, що „люд без мови - то глина безлика, без'язика отара овець". А отарою так легко управляти.

Ведучий.    Від часів російського царизму та в умовах родинської імперії наша мова витримала 48 заборон. Подібного не знає історія жодної мови, жодної держави.

„Звуки мови". Дати із скорботного календаря

КАЛЕНДАР  ДОЛІ  УКРАЇНСЬКОЇ  МОВИ

1720 рік    - Указ Петра І про заборону друкування книжок українською мовою.

1755 рік – Заборона викладання українською мовою у Києво-Могилянській    академії.

1769 рік – Синод наказав відібрати українські букварі у тих, хто їх мав.

1775 рік – Зруйнування Запорізької Січі та закриття українських шкіл при полкових козацьких канцеляріях.

1817 рік – Постанова урядової комісії про викладання в Західних землях тільки польською мовою.

1847 рік – Розгром Кирило-Мефодіївського братства.

1863 рік – Циркуляр Валуєва про заборону друку українською мовою, крім творів  „изящной словесности”.

1876 рік –Ємський указ, за яким не допускалися ввезення з-за кордону, друкування та видання в імперії книг на „малороссийском наречии”, заборонялися різні сценічні вистави і читання, друкування текстів до нот

1881 рік – Дозволено друкувати українські словники, окремі сценічні твори, але заборонено створювати українські театри.

1892 рік – Головне управління у друку звернуло увагу на появу нехудожніх творів українською мовою.

1895 рік – заборона української книжки для дитячого читання.

1905 рік – Царський уряд , наляканий революційними подіями, скасував згадані вище дискримінаційні закони.

1919 рік – Декрет нарком осу України „Про навчання дітей рідною мовою”.

1920 рік – Декрет РНК УРСР про запровадження української мови в школах і державних установах.

1923 рік – РНК УРСР ухвалила заходи щодо сприяння розвитку української мови.

1927 рік – На Пленумі комуністичної партії більшовиків України Каганович звинуватив наркома освіти УРСР Шумського в Націоналістичному     ухилі  при проведенні українізації.

1928 рік – На третьому з’їзді КП /б/У Каганович та його поплічники кваліфікували культурно-освітню політику Шумського як „фашизм в УРСР”.

1933 рік – Ліквідація в Україні неіснуючого так званого „нового  націоналістичного ухилу”.

1938 рік – Розпуск КПЗУ, необґрунтовано звинуваченої в націоналізмі.

1978 рік – ЦК КПРС прийняв постанову про посилення вивчення та викладання російської мови ( „брежнєвсько-рашидовський циркуляр”).

1983 рік – ЦККПРС надав учителям російської мови статус найбільшого сприяння в неросійських школах, підвищивши при цьому їм платню („Андроповський указ”).

Ведуча.       Хотіли вирвати язик,

Хотіли ноги поламати,

Топтали під шалений крик,

В'язнили, кидали за грати.

Зробить калікою з калік

Тебе хотіли, рідна мати.

Ведучий.    Душогуби.

Коли осягаєш багатство рідної мови, мимоволі дивуєшся: який все-таки могутній творчий геній нашого народу! Скільки синонімних рядків, яка гнучкість форм, глибина думок і почуттів.

Ведуча. А чому й досі сидить у думах багатьох отой комплебкс меншовартості, насаджуваний віками неволі? Мовляв, українською говорити не престижно, бо це мова сільська, та й не модна.

Читець. Я хочу відповісти на ці закиди рядками поезій „Очистимо рідну мову''    

Очистимо рідну мову!

	Хай грдшима будуть гроші, А слова - з первинним змістом, Щоб звучали ясно, чисто. Без пояснень додаткових. Люди! Не плюндруйте мови! (Віолетта ДВОРЕЦЬКА)

Мова... Давнє джерело

Спілкування і натхнення:

Чом же наше сьогодення

Бруд у мову занесло ?

Як почую «Я ташусь» —

Перша думка: що комусь

Важко йти, спочить він прагне,

Мабуть, ноги ледве тягне...

Виявляється, «ташусь» —

То радію, веселюсь.

Ще й «приколююсь» лунає,  

Чим? До кого? Я не знаю...

«Кльово». Хто кого клює?

Скільки слів хороших є:

«Добре», «гарно» і «чудово».

Викиньте жаргонне слоті

«Блін». Це що —

Сманий млинець,

Що його спекла хазяйка?

Ні, тут смакові кінець.

Слово це — брутальна лайка,

А прилипло ж до людей!

Сварка чи розмова йде –

«Блін». Як гострая приправа

Поверніть його до страви!

Ну, а «бабки» ? Просто сміх.

Це ж бабусі наші любі,

І за що ж ви, добрі люди.

Берете на душу гріх?

Не чіпайте старість, прошу!

МОВІ

Принижувана, цькована і гнана,

Ти з вуст вишневих отрясала страх,

І вся була немов відкрита рана,

І вся - неначе прапор на вітрах.

Вже сказано давно: вишнева і Дніпрова,

Але благоговійно повторю:

Отак, вишнева і Дніпрова мова,

Яка тримає над чолом зорю.

І в тих, які відкинулись від тебе,

Поласилися на престижний шмат,

Над головою стеля, а не небо,

Хоча вони своїх не бачать втрат.

А ти... ти боса на стерні ходила,

Ти крізь криваву й темну ніч брела,

І неповторну пісню спородила,

В степах козацьку душу сповіла.

О, вишептати, видихнути з болем

Твоє ім'я, що ти жива, жива !

І над безмежним українським полем

Твої пророчі сіються слова.

І правда встане. Встане і повстане,

І віковії пута розітне.

І над безмежним, тихим і світанням

Ще зійде сонце мови осяйне.

(Наталія Нікуліна)

Ніна Матвієнко

народна артистка України, лауреат Державної премії

УРСР імені Т. Г. Шевченка

«На прощу до пісні»

«Ой, слова - перлини у віночку клечання,

Джерело цілюще! Музика жива!

Розриваєш пута і прокляття зречення,

Рідна моя мово, пісне вікова.»

Дружино моя, Подруго століть, як до Громадянки - стою в поклоні до твоєї історії, твого мелосу і мови, Розуму і духовної поезії - генетичного коду великого українського народу.

Прийняла мене, як дитину, у свої розкоші пісенні, розділила будень і свято, посвятила в кохання і зраду - тонким болем і криком звила моя пісня, заскиглила чайкою, Марусею Чурай... Он посаджені на палі конають у Варшаві, ланцюги невольників брязкають дзвоном каторги, а чумаки солену долю тягнуть на волах... О глухі, почуйте, просніться, о зрячі - узрійте, ще каторги живущі, ще зашморг мить уловіть - і воля задихнеться... Твердине моя, Пісне Всепрощаюча, серце моєї матері - землі, не заховають тебе в музеї, підеш по хатах колядою. Маріє святою, Катериною Білокур, з попелища зречень піднімеш голос Кобзаря. І переллються сили твоєї правди в пісенні душі синів і дочок, запече коло серця яничарам, і піде парадом твоєї мови на устах. О, мово, мовонько свята! Пісне колискова, сльоза землі моєї, молитва і храм народу, такою я тебе ніколи не віддам. Ні на мить. Це ніби серце зупинить.

Учитель:

Я не люблю сала, не ношу вишиванки. Я не перепливав Дніпра і не вмію танцювати гопак. На моєму столі не лежить "Кобзар", а на стіні не висять рушники.

Три найважливіші для мене слова я сказав російською.

Я - українець?

Я вболіваю за "Динамо", за Клинків і Клочкову. Я бачив цю землю з ілюмінатора "Боїнга", але я повернувся. Мені не потрібні неонові міста й силіконові жінки. Я не житиму там, де вулиці без назв, а люди не знають, що таке ім'я по бать­кові. Я залишуся тут. Тут земля ще не охолола від вогню і ще не стерлися на плитах імена незабутніх предків.

Тут дівчата читають у метро і пишуть вірші на парах з термодинаміки. Тут на грошах зображені поети, а не прези­денти. Тут жартують смішно й усміхаються чесно. З серця не викреслити п'ятої графи.

Я - українець.

Я люблю вузькі вулиці Львова і харківські проспекти. Мені рідні безтурботна Одеса, діловий Донецьк і легендарна Полтава.

Я не вірю патріотам на трибунах, але вірю патріотам в окопах. Я вірю у країну: я довіряю цьому повітрю - воно тримає купол, цим горам - вони тримають страховку, цим людям - вони додержують слова.

Я люблю стук підборів на Хрещатику, скрип снігу в Кар­патах і шерех гальки на південному узбережжі Криму. Мені ніколи не забути української колискової і поцілунку на Андріївському узвозі.

Мені часто сниться неосяжне небо і поле соняшників. Мій син народиться тут.

Я - українець!

В е д у ч а. Дорогі друзі, маймо сміливість серцем і душею впевнено сказати: Ми - українці! Хай усіх нас єднає належність до великого народу. Плекаймо всі разом ту мову, яка дісталася нам у спадок від на­ших пращурів.

СВЯТО  РІДНОЇ МОВИ

"В  ДУШІ  ВИНОШУЄМО  СЛОВО"

Тема. Свято рідної мови «В душі виношуємо слово»

Мета. Утвердити престижність української мови, поглиблювати знання про долю писемної мови, зміцнювати почуття національної гордості  школярів,  ствердження їх як спадкоємців  і носіїв культури, мови, звичаїв українського народу.

Очікувані результати. Сформованість глибоких знань про долю української мови  та усвідомлення почуття гордості за історію, культуру,   звичаї українського народу.

                                                                           Хто забуде українську мову,

                                                                           Той сліпий блукатиме по світу!

Хід  свята

Ведучий 1. Сьогодні ми зібрались на свято рідної мови. Воно звичайне і незвичне,

                    адже сьогодні ми згадаємо українське слово у пісні і здійснимо

                   незвичайну подорож..

Ведучий 2. Безсмертна… вічна рідна мова,

                   Дзвінкі і чисті голоси,

                   Так, мова – це душі основа,

                   Мірило честі і краси !

Ведучий 1. А чи знаєте ви, як поєдналися слова і звідки в Україні взялася пісня?

Легенда.  Коли це все було – ніхто не знає,

                Але легенда так розповідає:

                Надумав Бог про всіх подбати,

                Талантами людей обдарувати.

                Французам дав красу та елегантність,

                А німцям – дисципліну та падентність.

                Любов до моря дарував англійцям.

                Росії – владність,

                А голландцям – квіти.

                Ну, як таким дарункам не радіти?

                Підвівся Бог зі свого трону,

                Вдоволено поправив він корону,

                І тут побачив дівчину в куточку,

                Одягнену у вишиту сорочку.

           - Чом плачеш ти?

                Як звуть тебе, дитино?

                Вона відповіла: Я - Україна.

                А плачу, Боже, бо не бачу меж,

                Від пролитої крові і пожеж.

                Чому, скажи мені, така зла доля?

                В своїй землі немає правди й волі!

                - Так он яка історія твоя!

                Та тільки всі роздав таланти я –

                Скоріше треба було підійти…

                І тут дівчина вже хотіла йти.

                Та Бог підняв правицю, зупинив.

                І з дівчиною знов заговорив:

                - Неоціненний скарб один я маю,

                Уславить він тебе у світі, знаю.

                Бери його та бережи.

                Це – пісня.

                Взяла дарунок, до грудей притисла,

                І понесла ту пісню по межі:

                «Нам, Боже, Україну збережи!»

Ведучий 1. Така вже наша вдача … Не може душа наша без пісні: народжуємося –

                   співаємо, закохуємося – співаємо, і на смерть ідемо – співаємо. Без пісні,

                   як і без любові, немає життя.

Ведучий 2. Цікаво, коли виникла перша пісня? Тож заглянімо на якусь мить у ті

                   далекі часи та спробуємо відтворити шлях української пісні. Звичайно,

                   для кожного з нас вона вперше прийшла з ніжною, лагідною і щемливою

                   колисковою піснею.

( На фоні «Колискової» звучать слова і виконується танець)

Ведучий 1. Повернись у дитинство, хоч раз повернись,

                   Хоч на мить, на безмежну хвилину.

                   Пригадай, як співала матуся колись

                   Колисковую сину.

Ведучий 2.         Б’ють краплини невгамовно

                   Переливним довгим дзвоном …

                   За вікном – дитя, колиска,

                   Сни клубочаться вже низько.

                   Над колискою спить мати

                   Щастям рідного дитяти.

Ведучий 1. Пісня. Хто не був зачарований нею? Це душа народу, це безмежне поле,

                   засіяне зерном історії і заквітчане людськими надіями, це любов до

                   Вітчизни і н ненависть до її ворогів.

                   О рідна українська пісня!

                   Ти – незгасаючий вулкан.

                   Твоє чарівне ніжне слово –

                   То життєдайний поля лан.

                            Ти – соловейка тьохкання весною,

                            А восени – як клекіт журавлів.

                            Узорчастість снігів зимою

                            І свіжий вітер серед жнив.

                О тепле українське слово,

                Чаруєш співом цілий світ.

                О рідна моя нене – пісне –

                Рожевий світанковий цвіт.

Ведучий 2. Ой, слова – перлини у віночку клечання,

                   Джерело цілюще! Музико жива!

                   Розриваєш пута і прокляття зречення!

                   Рідна моя мово, народна пісне вікова …

( Народна пісня «Їхав козак містом»).

Ведучий 1. Українці – народ співучий. Кажуть, де три українці, там цілий хор.

                   Українська пісня – рай. Хоч ти слухай, хоч – співай. Пісня – душа

                   народу. Пісня і душа становлять народну святиню.

Ведучий 2. Пісня – трепетне серце народу, його душа і йог окрила. Вона пахне

                   весняними дощами, синіми льонами, запашними чорнобривцями,

                   материнськими теплими долонями.

( Пісня про мову).

Ведучий 1. Рідна мова, рідна домівка, рідна оселя, рідний край, рідна стежка, рідні

                    люди – батьки.

Ведучий 2. Батьківська хата. Вона увібрала в себе радощі і печалі, злагоди і клопоти,

                   у ній пахне сушеними грибами та рутою, духмяними паляницями і 

                   досвітковим сонцем.

Ведучий 1. Тут завжди дзвенить людським багатоголоссям пісня. Це місце, звідки

                   вимандровує людина в широкий світ із своїми скарбами: маминою

                   піснею, нелукавим батьківським напутнім словом, дідусевими казками і

                   бабусиними вишивками, теплом і незрадливістю рідного слова.

Ведучий 2. Тут – наші обереги і ангели-охоронці на усе життя !

( Пісня «Мамина сорочка»)

Ведучий 1. Українське слово багатостраждальне і муштроване, забуте і цьковане, а ще, ніжне і мужнє, щире і привітне, веселе і радісне.

Ведучий 2. До сьогоднішньої щирої розмови і до гарної пісні, влучного дотепного слівця та іскрометного жарту зібрала нас рідна мова.

Ведучий 1. Мова – то цілюще джерело, і хто не припаде до нього вустами, той сам всихає од спраги.

Ведучий 2. Коли осягаєш багатство рідної мови, мимоволі дивуєшся: який все-таки могутній творчий геній нашого народу ! Скільки синонімічних рядків. яка гнучкість форм, глибина думок і почуттів.

Ведучий 1. А чому й досі сидить у душах багатьох отой комплекс меншовартості. насаджуваний віками неволі? Мовляв, українською говорити непрестижно, бо це мова сільська, та й не модна.

( Гумореска – діалог «Турок» і «Ханжа»).

                                      «Ханжа»

                Мені казав один ханжа,

                Що наша мова геть відстала,

                Що краще б личила мені чужа,

                Немов до хліба – кусень сала,

                Що весь мій поетичний план

                Спинитись може на підході,

                Що я – останній з могікан,

                Що наша мова вже не в моді.

                Гей, проповіднику! Стривай!

                Твої слова – старенька ряса.

                Я не піду в твій тихий рай,

                Я – син великого Тараса.

                Як Прометей не вмер від ран,

                Не вмре і мова – гарна зроду.

                Я – не останній з могікан,

                Я – син великого народу !

                                      «Турок»

                Збирається мій знайомий

                В далеку мандрівку.

                Придбав собі в Туреччину

                На тиждень путівку.

                Костюм купив елегантний,

                Вчить турецьку мову.

                Уже знає, як звуть турки        

                Свиню і корову,

                Як спитати по-турецьки,

                Почім у них шуби,

                Де купити мила й пасту,

                Яка чистить зуби.

                Голова тріщить у нього

                Від отих уроків …

                Він, до речі, в Україні

                Живе тридцять років.

                Ходить всюди, як хазяїн,

                Аж дверима гурка,

                Хоча мову українську

                Знає гірше турка.

Разом.     Україно, прости нерозумних дітей,

                Так як мати лиш може простити.

                Дай прозріти і впасти тобі до грудей,

                Хоч і блудні та ми твої діти !

( Пісня «Ішов козак потайком»).

Ведучий 1. Нелегка доля у нашої пісні. У всі часи пісня була частиною людського

                   життя. Мандрувала вона  з  чумацькими возами, із заробітчанами лунала

                   у полі спекотного дня і тихого літнього вечора.

Ведучий 2. Були часи, коли в нашій пісні кохалась навіть Москва. При дворі царя

                   Михайла Федоровича органістами служили українці, співаком у

                   Петрограді був і наш філософ Григорій Сковорода.

Ведучий 1. А були часи, коли мову  і пісню нашу гнали із життя. Композитору

                   М.Лисенку не дозволяли ставити слова під своїми нотами. Та голосно

                   лунала і німа його пісня.

Ведучий 2. Забороняли співати рідною мовою. Коли українці бажали проспівати

                   рідну пісню, губернатори вимагали інколи французькою, російською. В

                   Одесі губернатор Зелений примусив замість «Ой, не ходи, Грицю, та й

                   на вечорниці» співати «Ой, не ходи, Гришка, да и на пикник».

Ведучий 1. Царський уряд забороняв кобзарям співати, бо розумів силу того співу.

                   Боролися з кобзарями і у ХХ столітті. За наказом Сталіна у Харкові

                   зібрали всіх українських кобзарів. Сліпим музикам казали, що вони

                   мають взяти участь у першому в Україні з’їзді кобзарів. А потім вивезли

                   за місто і там розстріляли. Так нищили душу нашого народу.

Ведучий 2. А згадайте пісні Марусі Чурай …

                   Це дівчина не просто так – Маруся,

                   Це голос наш, це – пісня, це – душа.

                   Пісні, які складала ця дівчина, не тільки врятували їй життя, а й

                   продовжили його у вічність.

                            Вона піснями виспівала душу,

                            Вона пісні ці залишила нам.

(Пісня «Ой у вишневому саду…»)

Ведучий 2. Затуляли чужинці в обіймах наш рот,

                   І перевертні кривдили зраджену мову.

                   Вилив душу в пісні український народ,

                   І живе мій народ у співочому слові.

Ведучий 1.          Мій народе, пісень 300 тисяч твоїх,

                   Уяви, сколихнули б умить Україну,

                   Захотіли б, мабуть. Всі земні солов’ї,

                   Вивчить мову і пісню твою солов’їну.

Ведучий 2. Люблю, коли народ співає мій,

                   Душа стає і світла, і натхненна,

                   Живе в тій пісні відгомін століть,

                   Злітають голоси, як дужі крила.

(Танець «Віночок»).

Ведучий 1.          Нехай завжди з нами буде народна пісня, нехай збереже вона тепло

                   наших сердець, наше життя, нехай робить усіх душевнішими,

                   красивішими у своїх почуттях, підносить чуттєвість і людську гідність.

Ведучий 2. Не замовкай ніколи, рідне слово,

                   Іскрися жартом, танцем, піснею злітай.

                   Над нами квітни завжди веселково,

                   Щоб сяяв щастям український край.

                   Нема життя без України, бо вона – це доля,

                   яка випадає раз на віку – це вічна пісня на цій землі.

(Пісня «Рідний край»)

Ведучий 1. Кружляй же завжди, пісне, на орбіті,

                   Брини й лунай в різноголоссі нот,

                   Про рідний край і нашу пісню в світі!

                   Не забувай співучий свій народ!

                   Бо без пісні не буває сонця!

                   Бо без пісні не буває цвіту!

                   Хто забуде материнську мову,

                   Той сліпий блукатиме посвіту!