Самоопис досвіду роботи

САМООПИС  ДОСВІДУ  РОБОТИ

                      Перед сьогоднішнім педагогом постають проблеми, які потребують негайного вирішення:

-                                 зміни в навчальних планах і програмах;

-                                 закономірне і неминуче зростання обсягу загальноосвітніх знань, що підлягають обов’язковому засвоєнню;

-                                 зміна вимог суспільства  до освіти.

Проте всі ці заходи істотно не впливають на якість навчання школярів.

         Доля нашої України, її майбутнє, залежить від того,  якими ми виховаємо дітей. Вони мають виростати свідомими українцями, здоровими, розумними, духовно багатими, активними особистостями. Безперечно, повинні добре вчитися, бути патріотами рідної землі, здатними і берегти культурну спадщину своїх предків, і примножувати її багатства.

         У третьому тисячолітті всіх дедалі більше турбують проблеми незахищеності людини. У світі панує зло. Душі людей черствіють. Ми розучилися бути щасливими, усмішка стала рідкістю. Виною цьому не лише економічні проблеми. Свідомість « бомбардує » надмір інформації, яку людина часто не може сприйняти, а тим більше – усвідомити. Крім того, сучасний « кліпів потік » навряд чи торкається серця і душі. Найбільш вразливі діти. Звичайно, прогрес не зупинити. Та цього і не варто робити. То невже ми наближаємося до духовного апокаліпсису?

         На жаль, засмічені духовні джерела, які живили наших предків. Щоб на землі не вмерла мораль – на сторожі має стати вчитель української мови та літератури. Він разом із батьками своїх вихованців має формувати дитячі душі, заповнювати їх добром,

намагатися, щоб панівними в житті для них стали мода на чесність і сердечність, людяність і гуманність.

         Учитель має збагачувати інформативний та емоційний досвід учнів, використовувати духовні надбання предків, втілені в Біблії, в усній народній творчості, в творах письменників-класиків, в працях відомих педагогів та вчених.

         Отож треба, хоч  і важко, боротися за особистість, заповнюючи просвітленим розумом духовний вакуум, що став ознакою сьогодення. Настала пора виховувати дітей на власних національних здобутках та на загальнолюдських досягненнях педагогічної культури, на духовних надбаннях предків, втілених у Біблії, в усній народній творчості, - як це робить увесь цивілізований світ. Чи не найкращим засобом формування особистості з глибоким відчуттям своїх коренів, роду, родини і народу є уроки літератури рідного краю та позакласного читання . Це важливе знаряддя духовного і патріотичного виховання, дійовий засіб поглиблення знань та пізнавальних інтересів школярів.

Працюючи у школі, переконалась: відсутність національної свідомості у більшості учнів пояснюється тим, що вони мало читають, не залучаються з раннього віку до вивчення історії та культури рідного краю.

Зараджувати справі вирішила шляхом вдумливого і цілеспрямованого використання в навчально-виховній роботі народознавчих та краєзнавчих елементів. Саме вони складають основу дидактичного та роздаткового матеріалу, який підбираю для розгляду та аналізу на різних етапах уроку.

Залучаю дітей до світу мови через легенди, прислів’я, пісні, звичаї і обряди рідного краю. Саме ці золоті розсипи усної народної творчості, що характеризуються високою художньою досконалістю, влучністю епітетів і метафор, милозвучністю, закладають надійний фундамент для вироблення мовного слуху дитини, благотворно впливають на її духовний внутрішній світ.

         Переконана, що література в школі – колискова пісня, створена письменником, а виспівати її має вчитель словесності. На кожному уроці намагаюся запалити дитячі очі вогнем творчої спраги й української ідеї.

Основою успіху в формуванні читацької зацікавленості і у вихованні національної самосвідомості учнів на уроках вважаю не тільки змістовність, а й нестандартність. Уроки літератури намагаюся проводити так, щоб кожен письменник постав перед учнями як неповторна особистість, із своїм почерком, світосприйняттям і водночас як звичайна людина. Намагаюся, щоб уроки літератури для старшокласників стали уроками життя. Адже саме на них учні пізнають не тільки силу художнього слова, а й таїну української пісні, смуток народного плачу, святість молитви та інші цілющі джерела народної культури.

         Підтримую тих, хто вважає, що завдання сучасної школи – розвивати кожну дитину як неповторну особистість. З огляду на це, вважаю, що велике значення має формування в учнів творчого потенціалу, прагнення до самостійної пізнавальної діяльності, вміння ставити і вирішувати нові проблеми.

         Традиційно вважається, що література – найдоступніший вид мистецтва, отже, найлегший для сприйняття. Але я переконалася, що спілкування з текстом вимагає зусиль душі та професійної майстерності, оскільки поетична мова складна, не менш важка для розуміння, ніж музична, і тому вимагає добре розвиненого чуття слова. І саме на уроках літератури виховую любов до слова, до образу через слово.

         Упевнена, що духовність наша і дітей наших має формуватися з першоджерел святої материнської пісні, сімейної реліквії, пам’яток родоводу, традицій народу. Добро і святість є в кожній душі. Тільки потрібно відчути і розкрити їх, зробити так, щоб ожила в душах любов до рідного краю, щоб кожен був гордий, що він українець.

Безумовно, сприяють формуванню компетентної особистості використання  інтерактивних технологій на особистісно зорієнтованому уроці української літератури. Мені імпонує те, що найхарактернішою ознакою такого способу є активна співтворчість навчально-виховного процесу самими учнями. Учні є суб’єктом пізнання, кожен школяр долучається до співпраці в колективній, груповій, ситуативній, дискусійній діяльності, що сприяє активній комунікації, вмінню продуктувати висловлювання за прочитаним, рецензувати та оцінювати відповіді однокласників.

Із цією метою пропоную дітям на уроці різні форми і методи інтерактивного навчання:

·                    уявні екскурсії;

·                    огляди-конкурси творчих робіт;

·                    хвилинки ерудита;

·                    уявні засідання гуртка;

·                    лінгвістичні дослідження і спостереження;

·                    поетичні хвилинки;

·                    стилістичні експерименти;

·                    незакінчені речення;

·                    мозковий штурм;

·                    дерево рішень;

·                    розігрування ситуацій;

·                    ланцюжкове письмо;

·                    неперервна шкала думок;

·                    займи позицію;

·                    кубування ;

·                    чиста дошка та ін..

Пам’ятаючи, що без любові до рідного слова не може бути ні всебічної людської вихованості, ні духовної культури, намагаються проводити уроки так, щоб учні не тільки запам’ятовували програмовий матеріал, але й якомога глибше закладалася у свідомість школярів думка про необхідність поважати, любити рідну мову, яка є основою вихованості, культури кожної людини.

Слово... Як воно потрібне дитині кожної хвилини – і тоді, коли вона втішається радощами життя, і тоді, коли її серце стискає сум.. Як важливо, щоб у кожному слові вчителя трепетала, хвилювалася, раділа й обурювалася жива людська пристрасть ! Бо хоч який високий буде зміст слів, що їх чує дитина, вони залишаться для неї мертвими, поки в них не спалахне вогник почуття, не запульсує кров.

У своїй роботі керуюся словами В.Сухомлинського: ”Найкращий учитель для дитини той, хто духовно спілкуючись із нею, забуває, що він учитель і бачить у своєму учневі друга, однодумця. Такий учитель знає найпотаємніші куточки серця свого вихованця, і слово в його устах стає могутнім знаряддям впливу на молоду людину, що формується” („Лист до сина”).

Пам’ятаючи це, намагаюся відкривати своїм учням безмежжя справжнього українського слова.

Результативність педагогічної праці, на мою думку, найкраще засвідчують дитячі очі: якщо вони спалахують на уроці вогнем, то можна вважати ці хвилини своїм тихим зоряним часом.

Відома істина: невміло посаджене дерево засихає. Це саме можна сказати і про дитину. Тому намагаюся доброзичливо ставитися  до кожного учня, у кожному прагну знайти щось особливе, неповторне, кожному допомагаю виявити себе в творчості. Свідченням цього є те, що учні стають переможцями конкурсів не тільки в районі, а й в області.

Обґрунтованість своїх дій читаю у дитячих творах, усних відповідях. У їхніх роботах я бачу світ цінностей особистості дитини і результат своєї праці.

В.О. Сухомлинський писав про гармонію в педагогічній праці трьох понять - „треба", „важко" і „прекрасно". Учитель-словесник, як ніхто інший, розуміє складність такого поєднання з усвідомленням важливості свого призначення - виховувати особистість морально збагачуючи її, роблячи носієм істини, добра і краси.

Але чи легко вчителеві здійснити свої наміри у світі жорстокості, байдужості, егоїзму, розумової і духовної обмеженості? Чи легко, коли на такі почуття і настрої цілеспрямовано працює наше рідне телебачення - „вікно у світ"? Складається враження, що воно давно немите і на часі акція масового виключення телевізорів.

Із неабиякою допитливістю і гордістю в очах учні слухають про тих, кого довгий час не визнавали, хотіли викреслити з історії і людської пам'яті, тих, кого переслідували за любов до свого народу, рідного краю. Доля Олександра Олеся, Богдана Лепкого, Миколи Хвильового, Івана Багряного, Василя Стуса, Уласа Самчука сколихує найпотаємніші струни душі, примушує задуматися над сенсом життя.

Часто при знайомстві із життєписом автора відомого світові роману „Волинь" у школярів виникає риторичне запитання: Улас Самчук - український патріот чи німецький прибічник? Питання ж таке виникає через необізнаність насамперед. Тому не поспішаю давати однозначну відповідь, а прошу звернутися до сторінок літературно-мистецької, політичної діяльності людини, що стала легендою рідного краю і самостійно підійти до логічної обґрунтованості відповіді.

Намагаюся відкрити Уласа Самчука і для тих, хто знайомиться з ним вперше і для тих, хто й ні. Самчука романіста, нарисовця, публіциста, критика, драматурга, перекладача, громадсько-політичного діяча за допомогою кардіограми життя письменника.

30-і роки: „здоровий і високо Богом обдарований письменник" (Олександр Мох - католицький публіцист, літературний критик. Родом з Галичини.);

„автор визначених нагородами перлин українського письменства" („Нова свобода", „Хуст"); „великий   епічний   талант"  („Бюлетень   польсько-український").

40-і роки: „він був справді генерал. Генерал Олексійович, як його

                  жартома називали" (Юрій Шерех).

50-і роки: „націоналістичний письменник, архілакейський      

           оспівувач Гітлера і фашизму" (Юрій Мельничук -  

                   письменник-памфлетист, родом з Коломиї  редактор

                  журналу „Жовтень").

60-і роки: „людомор, який хизується своїм фашистським

                  минулим", „дегенерат від пера" (Дмитро

          Цмокаленко -радянський публіцист);

                 «волинський Геббельс" {Юстіш Омельчук –

                 колишній член ОУН, який „покаявся" перед

                 радянською владою).

70-і роки: „всеукраїнський волиняк" (Микола Приходько –

                   письменник і публіцист. Директор Капели

бандуристів на еміграції); «непохитний борець проти

                  всіх видів деспотизму і тоталітаризму, борець за ідеали

свободи і справедливості» (Олександр Гідоні –

член редколегії журналів „Современник"  „Торонто").

80-і роки: письменник, який „своїм шляхетним пером торкав

 сумління, пробуджував свідомість і плекав молоде

покоління для правди, краси і волі" (Йосип Сліпий –

визначний церковний і науковий діяч, первоієрарх

УГКЦ, кардинал); „людина, що завжди стояла на

твердому ґрунті" (Ярослав Розумний - професор

Манітобського університету (Канада).

90-і роки: „український Гомер XX століття" (Степан Пінчук –

літературознавець); „велетень української екзильної

літератури (Микола Неврлий - український

літературознавець у Словаччині); автор,  який

 „говорив  мовою  передовсім  політики" (Григорій

Штонь - прозаїк і літературознавець).

Чи не правда, забиває дух?

На цій своєрідній Самчуковій лінії часу є свої припливи і відпливи, зумовлені найрізноманітнішими факторами - від місця і часу, де й коли давалась оцінка, до особи того, хто її давав. Ми пробуємо розгадувати цей український кросворд, щоб наблизитись до істини про себе в часі нинішньому, переосмисливши його минуле через тканину своєї пам'яті, думки, свого серця.

І школярі невдовзі з'ясовують, що Улас Самчук, родом із древньої Дермані, у роки найтяжчого випробування спустошливою кривавою другою світовою війною - опинився в епіцентрі воєнних подій, зазнаючи в тому пеклі усіх мислимих жахів та людських трагедій, але не розгубився. Він став головним редактором окупованої газети „Волинь" (вересень 1941-1942 років) і згуртував навколо неї найкращі інтелектуально-мистецькі кадри рівненського середовища. У Рівному побували і співпрацювали із газетою „Волинь" Олена Теліга та Олег Ольжич - відчайдушні молоді лицарі українського відродження, яким суджено було невдовзі героїчно загинути. Графіку „Волині" забезпечував випускник Варшавської академії мистецтв, уже знаний художник-патріот Ніл Хасевич із Дюксина. Хоча головне місце в газеті посідали теми літературні, мистецькі, історичні та краєзнавчі, але читач одразу відчував, як крізь сувору німецьку цензуру до нього проривався живий і пристрасний голос авторів. Такого голосу бракувало у той час, „голосу від глибини серця і глибини потреби". У своїх нарисах У. Самчук не розсипався у лестощах гітлерівцям (за винятком кількох чергових фраз, і то в „потрібних" випадках), зате говорив про насущні потреби життя, закликав мужньо зносити воєнні умови, не впадати у відчай, гартувати сили для майбутніх змагань за Україну.

Проявом мужності і героїзму був вихід у світ гострої статті У. Самчука „Так було - так буде". Автор, використовуючи проти окупантів їхню ж зброю, відкрито закликав читачів до непокори. За пропаганду, яка зовсім не узгоджувалась із німецько-фашистськими планами, редактор „Волині" Улас Самчук був звільнений і запроторений до рівненської тюрми, з якої пізніше заледве вибрався.

У період окупації, завдяки діяльності українського видавництва „Волинь", у якому співпрацювали ті ж діячі, що й у газеті, з'явився новим тиражем роман У. Самчука „Марія" - один із перших творів про голодомор 1932-1933 років. І хто його зна, чи не було це цілеспрямованим кроком та свідомим натяком на те, що на Україну наступає черговий геноцид, якщо народ її не згуртується у боротьбі з ворогом за свою незалежність.

Переконана, що за прикладами власного морального обов'язку і патріотизму далеко ходити не треба. Екскурс у життєвий вир нашого земляка У. Самчука, якому саме на Волині відкрилися перші радощі і перші несправедливості навколишнього світу, дозволяє по-іншому глянути і на нього, як особистість, і на наше проблемне сьогодення і без сумнівів ствердити: Улас Самчук - український патріот. Впевнена, що письменство Отчого Порога, рідної Материзни навчить наших дітей шанувати одвічні народні цінності - родину, землю, мову, моральну красу і щирість, духовне багатство землі своєї, чарівну силу українського слова, а ще навчить робити правильний вибір у житті.